Коли на дворі погана погода і я нічого не робив у будинку, то й фоток для допису нема, немає чим поділитися. Одразу скажу: те, що я нічого не робив, не означає, що я байдики бив))). Навпаки — в мене зараз дуже напружені дні. Я обдумую стільки всього, що аж голова болить, бо потрібно переходити до наступних етапів: прораховую плінтуси, шпалери, різні направляючі до дверей, шурупи-шмурупи… Усе це або замовляю, або тільки думаю замовляти.
Сам підготовчий етап мені не надто подобається. Мені більше подобається, коли вже все прораховано, усе куплено, матеріал є — і можна працювати. Так, тоді теж бувають косяки й запари, але ці запари мені якось більше подобається вирішувати, ніж щось наперед планувати. Ну не люблю я це.
Оскільки фотографій нема, ні сонечко ввечері перед заходом не зблиснуло останнім промінчиком, нічого не підсвітило красиво, то для ілюстрації допису я вирішив використати стару добру перевірену тактику — колажі, які генерують Google Photos. Деякі я зберігаю, бо розсилаю в сімейний чат або ось тримаю для таких випадків, коли немає про що написати в Стіміті… точніше, коли немає ілюстрацій для допису. Бо допис без ілюстрацій — це не допис. А використовувати згенеровані не люблю — вони вже очі мозолять, неможливо на них дивитись. Тож я використовую тільки свої фотографії або колажі.
Отже, просто взяв перші колажі без якогось плану — не підбирав за спільними ознаками. Перші обрав тому, що сподобався краєвид: на центральному фото дуже гарне небо. І найцікавіше — там тільки фундамент від мого будинку, самого дому ще нема. Тобто це було давно. Фото зроблене точно до 2018 року, бо саме тоді з’явилася коробка. Я вже не перевіряв, коли саме.
Після цього почав переглядати колажі й знайшов ті, що пов’язані з будівництвом. Там фото, де зібрано, як я робив фундамент. Усе це дощами заливало: літня злива, глина мокра, все порозкисало. Я ховався у будівельному вагончику, а довкола — потоп. На фото, можливо, це не так видно, але я його памʼятаю дуже добре. А потім була прекрасна веселка.
Ще один колаж — як ми з друзями заливали бетонну стяжку всередині будинку. Такі моменти дуже цінуєш, коли є компанія і люди приходять допомогти.
На іншому колажі серед усього іншого — сходи. І я вже забув, які вони були кострубаті. Тобто сама металева основа та сама, але дошки довгий час були мої, тимчасові, нашвидкуруч вирізані з чого попало, щоб просто можна було ходити, поки триває будова й нема нормальних сходів. Вони вже зроблені, але тоді, навіть коли ми вже заселилися, сходів ще не було — були ті самі криві дошки, обляпані бетоном. Я, правда, найбільшу штукатурку поздирав, щоб виглядало більш-менш, але все одно…
І от зараз я думаю про те, якими були перші відчуття, коли ми тільки заселилися: за півтора місяця почалося повномасштабне вторгнення. Перші півроку взагалі не думалося про ремонт. Я думав не про будинок, а про те, щоб збудувати міцніші укриття, викопати поглибшу нору, а не про шпалери й ламінат.
Потім ми порадилися з дружиною, і вона (без прямої моєї участі) замовила майстрів — ті доробили нам терасу. А коли я повернувся, ми почали потихеньку щось робити, щоб закінчити другий поверх, бо діти ростуть. Слава Богу, життя триває. І хоч прильоти, на жаль, трапляються дуже часто, жити в постійному страху й нічого не робити — це теж неправильно. Тому ми потрохи будуємося.
Але все вкладати тільки в матеріальне — теж не варто. Треба жити, треба вкладати у враження. І я вже мовчу про підтримку армії — це само собою, це як колись десятина на церкву. Зараз так само потрібно підтримувати Збройні сили України. Але й про ментальне здоров’я треба думати — і ми з дружиною плануємо дещо наступного місяця, але про це буде згодом.
А зараз просто хочу сказати: я досі будую свій дім. Можна сказати, я не Джек, але я його збудую. Дуже багато сил вкладено, дуже багато зроблено власними руками, і ще багато роботи попереду. І це вже більше, ніж просто дім — це місце сили, місце радості, місце сімейної єдності. Це для нас дуже багато означає.