Десь на Свидовецькому хребті
Слава святому карантину, ми, ще з минулого року, як дикі накинулися на дослідження власної країни. Ще ніколи так завзято не їздила рідними просторами, як весною-літом "першого ковідного року".
П'ятихвилинка спокою
До червня 2020-го року я ніколи не бувала в Карпатах так, щоб по-нормальному, по-справньому: в поході з наметом, вогнищем, гітарою, доброю компанією. І ось така поїздка підвернулась: подружка Аня зініціювала вирватись з вінницьким турклубом "Бідняжка" на Драгобрат та Свидовецький хребет.
Краса українських Карпат
Було це на День Конституції України (26-29 червня 2020 року). Так, Карпати тоді саме постраждали від стихії, але ми наґуґлили, що їхати цілком безпечно (насправді, у будь-яких горах не буває цілком безпечно).
Далі мають йти слова "неймовірно" та "круто", але їх я вже вживала 100500 разів щодо куди менших вражень та локацій. Тому мені трохи не вистачає епітетів, щоб як слід описати ту манрівку, вибачте. Буду вигадувати епітети сама.
І так, той похід був життєсмаковим, драйванутим, екстреманормальним і подекуди екстремаНЕнормальним, крутотезним, кайфоломним... Я ніколи в житті ще не ловила ТАКОГО адреналінового приходу.
Аня
Я
Вид на цивілізацію
За ці 2 повні похідні дні і відпочивальний третій було все: добирання на верховину на ззовні убитому "газончику" (це нагадувало скачки на конику, і вбитим він насправді не був); легенькі прогулянки полонинами лише з маленькими рюкзачками, непрості кількагодинні підйоми і спуски з важкезними і величезними рюкзаками за спиною і ще малими спереду (хотілося то здохнути, то плюнути на все); споглядання купи знесених стихією дерев і розмитих доріг; перебирання через струмки: по дну в брід, і перескакування по камінцях; величні лісові просіки; лазурові озера з льодяною водою; кришталево-чисті джерела (в кожному смак води інший); гуцульський сир прямо з вівчарської хижки (якщо купувала дівчина, гуцул брав гроші, як за пів кіло, але відрізав добре кіло); хор дзвіночків на полонині — величезна отара овець, і всі дзвенять; бограч, збірна каша і глінтвейн на вогні; сауна і чани; табун коней, що прийшли до наших наметів (вони не дикі, але не живуть в конюшні: господарі просто випустили їх жити життям на волі, бо так дешевше — коні самі себе годують); сильна гроза з блискавицями вночі (ох, як добре, що намет витримав).
А тепер про вишеньку на цьому гірському тортику. Наш гід, пан Роман (який працює в гірській рятівній службі та пройшов майже всі гори світу) підготував нам наприкінці походу екстремальний сюрприз. Суть цього сюрпризу була в тому, що кілька десятків метрів підйом був майже без стежки: її змило дощами. А останніх десять-п'ятнадцять метрів виглядали як майже вертикальна відвісна скеля. Вертикальна. Відвісна. Скеля. А ми не альпіністи.
Але, мабуть, тримаючись руками за скелі ліворуч, а ступаючи на ґрунт ногами трохи справа (+ трекінгові палиці), всі туристи успішно додали той підйомчик (про страховку тут ніхто ніколи не думав, до речі, це для пісюх). Але! Наближаючись стежкою до цього відрізку треку із сюрпризом, ми потрапили під грозу номер 2 (перша була вночі, як я вже написала). На ходу поначіплювали на себе целофанові дощовики і повільно побрели.
Деякі з групи (20 з малим людей) вже знали про цей підйом, бо пішли в такий похід не вперше. Але ні гід, ні знаючі, вирішили решту групи не лякати наперед. І правильно зробили, бо передчасна паніка точно не посприяла б успішному... гм. виживанню.
Похмуре фото для настрою оповіді :)
Отже, періщить холодний дощ, а ми з малими рюкзачками і в дощовиках, повільно просуваємось все вужчою стежкою на не дитячій висоті. І тут чуємо істеричні вигуки найперших із шеренги: "Тут далі нема стежки! Тут нема нічого!" На що поводир пан Роман кричить: "Я з вашим страхом спілкуватися не буду, зберіться і лізьте по скелях вгору! Вниз не дивитися!" "А що робити з палицями?!" Ясно, що не проєбати їх (бо ж прокатні). "А як лізти, якщо нема на що стати?" Ну, вочевидь, пробурити собі ногою виїмку в слизькому глинястому ґрунті і якось туди стати. Скелі тільки ліворуч, за них інколи хапаєшся однією рукою (інша опирається на трекінгову палку), інколи обома руками (палки переставляєш кудись вище себе). Але скелі ті мокрі і слизькі, ґрунт праворуч такий же... Та лізеш все вище, бо пан Роман злиться і кричить рухатись! Зависаєш на кілька хвилин, бо далі нема за що хапатись. Тому хапаєшся за траву і підтягуєшся на ній. Пан Роман кричить, що так робити категорично не можна, бо трава ненадійна, але пізно, вже зроблено...
О, а далі робиш найбільшу в світі помилку (хоч лише крадькома) і зириш вниз: йо.... насос! А там прірва!..
Наступний крок зробити не можеш, тупо не можеш, бо ноги трясуться, як дурні, а руки не намацують якогось нормального виступу! І тут пан Роман кричить: "Там є гілки кущів, сильно відштовхуйся ногою і підскакуй до гілок!" Все б добре, але хто йому сказав, що я вмію стрибати на мокрих вертикальних скелях, чіпляючись на льоту за кущі?!!
...Ще мить не рухаюсь, уявляю, як зриваюсь, і моє тіло мішком картохи летить вниз, розйобуючись на фарш (для дерунів?) об каміння. Згадую про прірву: шляху назад просто нема, без шансу спуститися, звідки прийшла. Прилаштовуюсь і у якомусь калічному напівстрибку таки дістаю лівицею кущі, але далі не легше: заплуюсь рюкзаком в тих гілках, і вони не пропускають карабкатись далі!
Але якось лізу: роздираю об ті гілки башку, дощовик (добре, що дощовик мокрий, слизький, і вивільняється від гілок).
Пана Романа вже не видно, він інструктує наступного туриста-бідняжку, як не вбитися. А я на ходу проговорюю якусь а-ля молитву: "Капчики мої, не підведіть, прошу вас, не ковзніть. Ножечки мої, не підведіть, не трясіться так". І тут, курва, скелясті виступи фініта, the end, капут: тільки глина, і десь за метри два праворуч мощний кущ!!!
Вже видно кінець підйому, ще трошки, вгорі бачу Володимира з групи, він дає пораду спертись правою рукою на палицю, і швидко подолати ці 2 метри, вчепившись лівицею за гілки. Але ноги вже трясуться неконтрольовано сильно, починає нудити, а тут дивитись вниз обов'язково, бо ж треба знайти клаптик в'язкої глини, на якому можна зафіксувати трекінгову палицю!
Пам'ятаю тільки, що серце ледь не вискочило через ніздрю, але я якось зробила той швидкий крок до гілок (звучить як назва передачі: "Крок до гілок", блін). Видершись, трохи відійшла від шоку, і почала панікувати вже за подругу Аню: а як вона вибереться?!
Коротше, вона вибралася передостанньою. Вибралися всі. Але майже у кожного були такі о*уєвші очі, що, здається, ми заслужили на рік безоплатної психотерапії і 10 кг цукерок. Вибравшись, ще йшли години три до нашого готелю. Абсолютно знемоглі, у мокрому взутті і бруднющі. Але немов під допаміновим кайфом!
Найжестяковішого на фото нема, звісно, як і переджестяка і постжестяка, бо 1) блискавка у горах б'є знаєте куди? У ввімкнену мобілу. Отож. 2) Нам вижити тре' було, а не знимкувати свою кончину...) Отож дивіться краще на круті фото зелених Карпат, а це болото і розпач :D
А це — третій, відпочинковий день :)
Тепер про те, як Вовка з нашої групи коників підгодовував :)
А тепер і про нашу їжу в поході і після нього :)
)
)
Борщик
Мій похідний лук :)